|
А ось і він, звичайний плюшевий ведмедик, гупає сходами слідом за Кристофером Робіном та — гуп, гуп, гуп! — потилицею перелічує сходинки. Це, бач, поки що єдиний відомий йому шлях додолу, хоча іноді він і здогадується, що мають бути якісь інші, але ж замислитись над тим у нього немає ані хвильки, поки він отак гупає сходинками. Коли отак гупаєш сходинками, здається, що іншого шляху й не існує. Але якось там він дістається долу, і тепер ми можемо познайомитись ближче. Тож знайомтесь: Вінні-Пух.
Коли я вперше почув його ім’я, я дещо здивувався, як, мабуть, здивувалися й ви:
— А я ж гадав, що це — хлопчик!
— І я так само, — сказав Кристофер Робін.
— Але ж ім’я Вінні більше личить якомусь дівчиську?
— Але ж дівча було б не Пухом, а Пушинкою.
Ага! Звичайно, — відразу ж погодився я.
Сподіваюсь, погодитесь і ви, бо сперечатися тут нема чого, а на інше пояснення годі й чекати.
Коли Вінні-Пух зі спальні потрапляє до вітальні, що на першому поверсі, він іноді бавиться іграшками, а іноді примощується біля каміна і, затамувавши подих, слухає яку-небудь історію. І ось одного вечора…
— То ж як щодо історії? — спитав Кристофер Робін.
— Що до історії? — спитав я.
— Що ти зголосився розповісти для Вінні-Пуха.
— Що ж, гаразд, — ласкаво погодився я. — Але ж які історії він полюбляє?
— Звичайно, про пригоди. Пригоди з Вінні-Пухом. Які ж іще?
— Зрозуміло.
— То чи не буде твоя ласка?
— Спробую, — пообіцяв я.
Так я й спробував, як і обіцяв.
Давним-давно, тепер вже дуже давно, десь після дощику в четвер, а саме минулої п’ятниці, жив-був собі у лісі Вінні-Пух, і жив він сам-самісінький, і жив він під іменем, скажімо, Сандерс.
— А що означає «під іменем»? — поцікавився Кристофер Робін.
— А означає воно, що у нього над дверима був напис, де значилось саме це ім’я, ще й золотими літерами. Ось під цим іменем він і жив.
— Але ж Вінні-Пух міг того і не знати, що живе під чужим ім’ям, — зауважив Кристофер Робін.
— Тепер вже знаю, — почулося бурчання.
Тоді слухайте далі, — сказав я.
Одного дня Пух вийшов на прогулянку і посеред лісу натрапив на галявину. А посеред галявини стояв великий крислатий дуб, а з верховіття того дуба долинало голосне дзижчання.
Вінні-Пух так і сів під дубом, обхопив голову лапами і давай собі ту голову ламати, що ж воно за тим дзижчанням криється.
І спало йому на думку ось що: «Дзижчати просто так ніхто не буде. Не можна увесь час дзижчати і дзижчати, і щоб воно нічого не означало. Якщо воно так дзижчить, то за тим дзижчанням має хтось стояти, саме так. Єдине, що може за тим стояти, і навіть не стояти, а літати, і не воно, а вона… це — бджола».
Потім він ще поламав голову і сказав собі: «А що означає бути бджолою? А це означає збирати мед! А навіщо?»
І тут він аж підскочив:
— Як це навіщо?! Щоб я його їв!
І вже беззайвих слів подерся на дерево.
Отож
він
дерся,
дерся
й
дерся,
а
поки
дерся,
мугикав
собі
пісеньку.
Ось
таку:
Скажіть мені, будь ласка,
У чому тут секрет:
Чи є на світі казка,
Чарівніша за мед?
Та не збагну ніколи —
Нащо до меду бджоли?
Під цю пісеньку він видерся на однун гулку, потім на іншу, а потім ще трохи. І тут у нього в голові зароїлася інша пісенька.
Якби ведмеді та були як бджоли, вони б ніколи, ой ніколи, ой ніколи
Свій мед не ховали б по дуплах, де тільки й чекай що біди, —
Вони б влаштували барлоги і тим зберегли б свої ноги,
Бо мед краще їсти в барлогу, ніж дертися, хтозна-куди.
Слід зауважити, що на цей час він вже трохи втомився і тому пісенька вийшла трохи томлива. Але тепер він уже був зовсім поруч, лишалось тільки стати на останню гілку…
Трісь!
— Рятуйте! — заволав Пух, опинившись одразу кількома гілками нижче.
— Навіщо ж мені спало… — поскаржився він, хряпаючись то об одну гілку, то об іншу дорогою долу.
— Я ж нічого такого не хотів, — встиг пояснити він наступній гілці, коли обминав її сторчака, але вже гепнувся об іншу, — я тільки хотів…
— Згоден, це було вельми… — визнав він, промайнувши ще шість гілок.
— А все через те… — дійшов він висновку, поцілувавши на останок найнижчу і найгрубшу із гілляк, тричі шкеребертнувшись і ластівкою прикущившись в колючий ялівець.
— А все через ту кляту любов… до меду. Рятуйте, хто може!
Пух видряпався із кущів, видряпав з носа колючки і знову задумався. А першим, про кого він подумав, був Кристофер Робін.
— Саме про мене? — у Кристофера Робіна аж перехопило дух.
— Саме про тебе.
На це Кристофер Робін нічого не сказал, але його очі більшали й більшали, а личко червонішало й червонішало.
Тож Вінні-Пух подався до свого друга Кристофера Робіна, що мешкав за зеленими дверима у тому ж самому Лісі, але на іншому краю.
— Доброго ранку, Кристофере Робін! — привітався він.
— Доброго ранку, Вінні-Пуше! — відповів ти.
— Скажи, а чи нема в тебе часом повітряної кульки.
— Кульки? Ще й повітряної?
— Еге ж. Іду я ото собі і думаю: «А чи нема часом у Кристофера Робіна повітряної кульки?» Тож я подумав, а тепер і питаю.
— Але навіщо вона тобі? — спитав ти.
Вінні-Пух озирнувся довкола: чи не підслуховує хто, прикрив лапкою рота і прошепотів змовницьким голосом:
— Мед!
— Та хто ж по мед ходить із кулькою?
— Я!
А трапилось так, що за день до того ти був у гостях у свого доброго приятеля Паці і там усім роздавали кульки. Тобі дісталася велика зелена кулька, а комусь з друзів-і-родичів Кролика призначалася велика синя, але ж той родич був занадто малий, щоб ходити на вечірки, і його залишили вдома, тож тобі перепало аж дві кульки — і синя, і зелена.
— Яка тобі більше подобається? — спитав ти у Пуха.
Пух укотре обхопив голову лапами і старанно задумався.
— Тут ось у чому річ, — зауважив він. — Коли полюєш на мед із повітряною кулькою, дуже важливо, аби бджоли не здогадались, що ти вийшов на полювання. Так от, коли кулька в тебе зелена, тебе можуть прийняти за таку собі гілочку з листочком, а коли синя, нехай собі думають, що то клаптик неба. Головне питання: що їх більше зіб’є з пантелику.
— З кулькою все зрозуміло, а ось чи не здивуються бджоли, коли під кулькою угледять ще й ведмедя?
— Одне з двох, — погодився Вінні-Пух, — або здивуються, або ні. З тими бджолами ніколи не вгадаєш. — Він подумав ще хвильку і додав: — Ось що: удам лишень із себе я маленьку дощову хмарку. Це має ввести їх в оману.
— Тоді бери краще синю, — сказав ти. Так і зробили.
Тож ви вийшли з дому із синьою кулькою, а ти, Кристофере Робін, про всяк випадок прихопив із собою ще й рушницю. Та тільки-но ви вийшли з дому, як Вінні-Пух одразу знайшов велику калюжу і добряче вивалявся в багнюці, і став чорнішим за найчорнішу дощову хмару. Потому ви надули кульку, міцно тримаючи її за мотузок, так що здавалося, ще трохи — і вона лусне, тут ти відпустив мотузок, а Вінні-Пух велично злетів у небо і повис там — урівень із верхівкою дерева, та тільки кроків за десять від бджолиного дупла.
— Ура! — закричав ти у захваті.
— Ну і як воно вийшло? — прокричав у відповідь Вінні-Пух. — На що схоже?
— Схоже на ведмедя на повітряній кульці.
— А на маленьку дощову хмарку серед ясного неба, — стривожився Пух, — хіба не схоже?
— Щось не дуже.
— Та нічого. Мабуть, зверху все виглядає інакше. А втім, як я вже казав, з тими бджолами ніколи не вгадаєш.
Робити висновки було ще зарано, бо день видався погожий: ані хмаринки, ані вітерця — тож Пух висів там, де висів, і нічого не міг з тим вдіяти. Він бачив мед, він нюшив мед, але ж дістатися до меду — зась!
Незабаром з неба долинув його голосний шепіт.
— Кристофере Робін, агов!
— Агов!
— Здається, бджоли щось запідозрили.
— Що саме?
— Ще не знаю. Але гудуть вони щось дуже підозріло!
— Може, вони здогадались, що ти тут не просто так, а через мед?
— Може й так. З тими бджолами ніколи не вгадаєш.
Запала коротка мовчанка. А потім Пух знову озвався до тебе.
— Кристофере Робін, агов!
— Га?
— Є у тебе вдома парасолька?
— Має бути.
— То, може, принесеш її сюди? Відкрий і походжай туди-сюди, нібито вийшов на прогулянку, і час від часу позирай на мене і примовляй: «Так-так-так, скидається на дощ». Якби ти так зробив, це допомогло б тих бджіл обдурити.
Ти тільки посміхнувся на те про себе: «Яке ж воно кумедне, це ведмежа!», але вголос цього не сказав, бо дуже його любив, тому мовчки побіг за парасолькою.
— Нарешті! — радісно вихопилось у Вінні-Пуха, тільки-но ти повернувся. — А я було вже занепокоївся. Я тут зробив неприємне відкриття: мені вже не здається, а я напевне знаю: ці бджоли безсумнівно підозрілі.
— То розкривати парасольку, чи вже не треба? — спитав ти.
— Треба, треба. Але ж зачекай. Якщо вже цілити, то в яблучко. Найповажніша бджола, яку ми маємо ошукати, це — їхня королева. Тобі звідти не видко, хто з них королева?
— Ні!
— Шкода. Гаразд, починай ходити під парасолькою й не забувай бубоніти якомога голосніше: «Так-так-так, скидається на дощ». А я тут, зі свого боку, заспіваю пісню, яку мають співати маленькі хмаринки — пісню маленької хмаринки. Ну що, почали!
І ти почав ходити туди й сюди, питаючись, чи не збирається на дощ, а Вінні-Пух заголосив пісеньку, яку, на його думку, мали співати хмаринки:
Я лагідна хмаринка,
Що порина в блакить.
Мені від меду бридко, —
Я зовсім не ведмідь.
У небі тільки хмарки
І подих вітерця —
Він гордістю за хмарки
Наповнює серця.
Тим часом бджоли гули все підозріліше. Деякі з них навіть залишили гніздо й нумо кружляти навколо хмарки, тільки-но вона заспівала другий куплет своєї пісеньки; а якась смілива бджілка ще й присіла у хмарки на носі, посиділа-посиділа і подалася геть.
— Ой, Кристофере, ой, Робіне, — зажурилася хмарка.
— Що?
— Я ось тут думала-думала й дещо надумала. А надумала я, що це якісь не ті бджоли!
— Як «не ті»?
— Зовсім не ті. Не ті, що треба. Тож і мед у них, мабуть, теє… не той.
— Невже таке бува?
— Аякже! Як бджоли не ті, так і мед не той. Тому з мене, мабуть, годі — я спускаюсь.
— Але ж як? — питаєш ти.
Про це Вінні-Пух ще не думав. Якщо відпустити мотузок, можна гепнутись, як то вже було, — бух, а спогади про те були дуже й дуже неприємні. Отож Вінні-Пух дуже й дуже замислився. А потім сказав:
— Нічого не вдієш, доведеться тобі, Кристофере Робін, поцілити в мою кулю кулею з твоєї рушниці. Вона ж із тобою?
— Аякже, — сказав на це ти. — Ось тільки… якщо я поцілю твою кулю моєю, твоя ж зіпсується!
— Нехай краще зіпсується моя кулька, ніж зіпсуюсь я!
Робити й справді було нічого: ти дуже ретельно прицілився у Пухову кульку і стрільнув.
— Ой! — сказав Пух.
— Я що, схибив? — спитав ти.
— Не те, щоб зовсім схибив, — поскаржився Пух, — принаймні у кульку не влучив.
— Ой, пробач, будь ласка! — сказав ти і стрелив знов. Цього разу твоя кулька влучила у Пухову, Пухова кулька почала здуватися, а сам він плавно, як та хмарка, сплив на землю.
Щоправда, під час того висіння лапки у Пуха тдо того задеревеніли, що понад тиждень стирчали в різні боки, як гілки того дуба; отож коли на ніс йому сідала муха, йому нічого не лишалось, як тільки здмухувати її: «пух-пух-пух». І чомусь мені здається, хоча я не зовсім того певен, що саме через те Пуха й прозвали Пухом.
— Невже казочці кінець? — спитав мене Кристофер Робін.
— Тільки цій. Але є ще багато інших.
— Про Пуха і про мене?
— І про Пацю, і про Кролика, і про всіх-всіх-всіх. Хіба ти забув?
— Забути я не забув. Але тільки-но намагаюсь згадати, одразу ж згадую, що насправді забув.
— А чи ти пам’ятаєш, наприклад, як Пух і Паця надумали спіймати Слонотупа?
— То й як, спіймали?
— Ні.
— Авжеж! Бо Пухові, мабуть, не вистачило розуму. А я — я піймав?
— А ось про це вже інша казка.
Кристофер Робін кивнув на знак згоди.
— Я добре її пам’ятаю, а ось Пух, той, мабуть, трохи підзабув, тож йому так і кортить послухати її знову. Бо якщо тобі казку кажуть, то — справжня казка, а не якесь там пригадування.
— Саме так думаю і я.
Кристофер Робін скрушно зітхнув, підхопив свого ведмедика за задню лапку і попрямував до дверей, а Пух посунув за ним. На порозі Кристофер Робін обернувся:
— Я йду купатися. Ти йдеш за мною наглядати?
— Авжеж, — сказав я.
— Слухай, а йому не було боляче, як я в нього влучив із рушниці?
— Аж ні краплі.
— То добре, — знову кивнув Кристофер Робін і вийшов. За хвилину я почув, як Вінні-Пух підіймається сходами слідом за ним — гуп-гуп-гуп.
обернувся:
— Я йду купатися. Ти йдеш за мною наглядати?
— Авжеж, — сказав я.
— Слухай, а йому не було боляче, як я в нього влучив із рушниці?
— Аж ні краплі.
— То добре, — знову кивнув Кристофер Робін і вийшов. За хвилину я почув, як Вінні-Пух підіймається сходами слідом за ним — гуп-гуп-гуп.
|
